Мудрик Юлія Юріївна, Пішта Лілія Юріївна
Чернівецький торговельно – економічний інститут
Київського національного торговельно – економічного університету
Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст.10), Закони України “Про мови в Українській РСР”, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі.
Але, не зважаючи на вищезазначені документи, мовна політика в Україні стала предметом гострої політичної й ідеологічної боротьби, що викликає дисгармонію в різних суспільних колах.
Відтак, питання мови є надзвичайно актуальним. Оскільки, білінгвізм – явище неоднозначне, то передусім варто охарактеризувати в загальних рисах явище колективної двомовності і природу її впливу на суспільство, оскільки пересічній людині властиво ототожнювати колективну двомовність з індивідуальною, а це різні речі.
Загальноприйняте визначення двомовності, або білінґвізму (від лат. bi "два" і lingva "мова"), дав американський лінґвіст У.Вайнрайх. Двомовністю він називає практику поперемінного використання двох мов, а тих, хто нею користується, визначає як двомовних осіб. Висловлювались погляди, що білінґвом можна вважати лише ту особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить від користування однією до користування іншою[3].
Немає сумніву, що мова є важливим фактором геополітичної ідентичності національної держави її інтересів у глобальному просторі політики. Сильна та жива державна мова є гарантією присутності країни у площині світової культури і цивілізації, створює унікальний контекст глобального розвитку людства. Держава з чіткою національною та мовною ідентичністю має широкі можливості презентації власної волі у сучасному світі. Натомість, в Україні деякі політики вперто говорять про офіційну українсько-російську двомовність, забуваючи навіть про світовий досвід мовного облаштування, що підтверджує уникнення ситуації, за якої статус державних у тій або іншій країні мали б споріднені мови, як-от у випадку з українською та російською, що обидві належать до східнослов’янських.
На нашу думку, в цій ситуації доречно також пригадати слова, які написав Карл Маркс,підкреслюючи цим органічну єдність свідомості людини й її мови: Мова – така ж давня, як і свідомість, вона ця «безпосередня дійсність думки», є воднораз і великим засобом спілкування людей, бо «виступає в цій функції для кожної людини тільки тому, що існує для інших».
А дослідник Г. Бурячок, в свою чергу, влучно підмітив,що мова – найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака... Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже – етнічної спільноти... Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації. З цим твердженням не можна не погодитись, бо у рідній мові концентрується сама сутність буття людини, вплетеної в етноспільноту[1. c. 235].
Подібної думки дотримується також Л. Масенко, відома дослідниця мовної ситуації в країні, яка зазначає, що індивідуальний білінгвізм збагачує людину, та коли він набуває “тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності”[1, с. 43].
На нашу думку, проблему двомовності необхідно розглядати саме з погляду її впливу на психіку конкретної людини. Збалансована двомовна ситуація була б можлива у тому випадку, якби більшість членів деякого соціуму володіли б обома мовами однаково, використовували б їх в будь-яких мовних ситуаціях, з легкістю переключалися б з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому системи різних мов.
Для більшості мовців України характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід з рідної мови на мову співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мови. Така мовна поведінка має місце не лише на побутовому рівні, але й у діловому спілкуванні. Вона не знімає почуття дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами. У більшості випадків незручно почуває себе той, хто говорить українською мовою, і саме він переходить на мову співрозмовника.
Дослідники вважають, що мовленнєва неповноцінність зумовлена соціально: соціальним становищем, рівнем освіти і національної свідомості, мовною політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів є, в першу чергу, штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище.
Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання географічної мобільності населення в пошуках праці й пов’язане з цим розсіювання родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища й починають змішувати обидві мови. Наслідком тиску російськомовного міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Потім, повертаючись у звичне мовне середовище, люди часто не можуть перейти на власне українську мову й спілкуються суржиком.
Суржикомовній людині позбавитися російськомовного елемента дуже важко, адже для цього треба принаймні перебудувати свій звичний мовний світ й увійти в інший, а це завжди болісно для індивідуальної психологічної екзистенції, тому що змінити власний мовний світ – це самому до певної міри змінитися. Миттєве виправлення мовного світу можливе в осіб з розвинутими лінгвістичними здібностями, у тих, хто володіє ментальною гнучкістю, а також неабияким філологічним даром. Але такі особи на становлять більшості, а тому, і на цьому треба наголосити, лінгводидактичні принципи викорінення суржикової мови повинні бути якомога коректнішими.
Отже, ситуація двомовності є надзвичайно нестабільною як у мовному, так і в культурно-політичному аспектах. Як наслідок – виникає явище суржику та напівмовності, тобто ми маємо справу з мовною некомпетентністю мільйонів українців, які потрапили в залежність від історичних реалій. Ці мовленнєві процеси стають надзвичайно “небезпечними”, коли вони починають проникати мову, спричиняючи інтерференцію всіх рівнів, що носіями мови сприймається як норма.
1. Масенко 1999: Масенко Л. Т. Мова і політика. – К., 1999. – 100 с.
2. Бурячок 1998: Бурячок Г. “Просвіта”: історія та сучасність (1868-1898). – К., 1998. – 308 с.
3. http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=64252
Хрусталь Марина Василівна
Студентка ІV курсу інституту «Менеджменту та фінансів»
при Київському Національному Університеті імені Тараса Григоровича Шевченка
спеціальності «Менеджмент організацій»
СТАН МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ З 2001 РОКУ
Я наведу тільки один приклад. "В якій країні, яка себе шанує таке ще можливо? запитує пенсіонерка Є.Гамар з М.Бердянська. Колись виходила місцева газета "Південна зоря" повністю українською мовою, зараз на 99% – російською. Неможливо купити навіть календарик українською". Така ж ситуація і в інших містах на Сході та Півдні України. Вдумайтеся: із семисот періодичних видань Донецького регіону, лише одна газета "Донеччина" винятково україномовна. Ви дається вона мізерним накладом, але й це комусь заважає, бо газету хочуть закрити. То чи не дискриміновані українці Донбасу, яких тут пере важна більшість? Переконаний, що за таких умов у багатьох вірних рідній мові українців створюється відчуття належності до національної меншини[1].
Існуючий стан української мови в Україні не відповідає ані етнічному складу, ані мовним орієнтаціям населення. Так, згідно перепису 2001 року, українці складають 76%, а росіяни 17%. Українську вважають рідною мовою 67,5% населення України, що на 2,8 відсотків більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення (у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсотка). 85,2% українців рідною вважають мову своєї національності і лише 14,8% – російську: Це розвінчує міф про переважну російськомовність етнічних українців.
Заходи, що вживалися у сфері мовної політики, далекі до адекватних відносно ситуації, яка існувала і, на жаль, продовжує існувати у мовному просторі. Посудіть самі: закріпивши у Конституції статус державної за українською мовою, Парламент не спромігся до сьогодні прийняти нову редакцію закону "Про мови в Україні". Ми користуємось у цій наважливій для держави сфері законом УРСР, прийнятим ще у 1989 році. Більше того, цей закон є більш прийнятним для країни, ніж ті, що пропонуються і можуть бути ухваленими сьогодні. І це при тому, що чинний мовний закон не містить санкцій за порушення мовного законодавства. Я вже наводив приклад Франції. Так от, наслідуючи цю державу, Верховна Рада України повинна законодавче закріпити домінуючі позиції державної мови в усіх сферах життя суспільства, визначити відповідальність і покарання за порушення мовного законодавства[2].
Наявна правова база, Конституція України, тлумачення її десятої статті, інші законодавчі акти, зокрема Державна Програма розвитку і функціонування української мови, затверджена Постановою Кабінету Міністрів, дають підстави вживати активні дії щодо утвердження державної мови. А що ми маємо на практиці? Спробуємо спочатку дати відповідь на питання, хто ж здійснює мовну політику в Україні? На мій погляд, саме у відповіді на це питання якраз і криються причини непослідовних, неадекватних стосовно існуючих викликів і завдань і, я б сказав, часто недолугих дій у сфері мовної політики. Це парадокс, але в нашій державі відсутній орган виконавчої влади з питань мовної політики. Департамент з мовної політики Держкомнацміграції ліквідовано у 2000 році, відділ нагляду за мовною політикою в Кабінеті Міністрів України, Раду з мовної політики при Президентові – у 2001 році. На сьогодні у структурі Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і туризму, Держкомнацміграції, Держкомтелерадіо немає жодного управління чи департаменту з питань мовної політики[3].
А поки що ми втрачаємо можливості. З кожним роком ситуація буде погіршуватися, а не поліпшуватися. Скоро стане дорослим перше покоління незалежної України. А якою мовою воно говоритиме? Питання дерусифікації було би простіше вирішити, якби представники найбагатших та найвпливовіших сімей України не показово, а насправді перейшли на українську мову. Якби це зробили кумири нації Андрій Шевченко, брати Клички, адже зуміли опанувати німецьку і англійську для спілкування в тих країнах, в яких вони працюють. Це вплинуло б на ліквідацію ще існуючих стереотипів про непрестижність, неелітарність української мови.
І все ж таки маємо численні прояви громадської ініціативи. Наприклад, для поширення української мови такі співаки, як Руслана, Олег Скрипка, Вакарчук зробили набагато більше, ніж усі гілки влади, разом узяті.
Керівництво держави повинно наважитися та раз і назавжди зняти мовне питання в Україні. Українській мові у державотворчому процесі України має бути відведена провідна роль. Вона повинна стати повновартісною мовою нації і держави, потужним знаряддям українського націє- і державотворення. Врешті, виконати головне своє завдання консолідації українців – етнічної і політичної нації, піднесення їх до рівня сучасних цивілізованих державних народів.
Щоб змінити існуюче мовне становище, треба невідкладно розв'язати три першочергові завдання: розробити Концепцію державної мовної політики України, яка б дала основу для формування всього масиву мовного законодавства і практичний механізм його втілення; прийняти новий Закон про мови в Україні, який би зміцнював позиції української мови – важливого чинника єднання народу; створити орган державної виконавчої влади з питань мовної політики, який би став центром розробки і реалізації державних мовних програм, здійснював упровадження мовного законодавства[4].
Доки в Україні не утвердиться мова її народу, доти він почуватиме себе ущемленим, "нижчим" за інші нації, адже, в першу чергу, мова є тим підмурком, на якому можна збудувати міцну державу, утвердити свою націю як рівну іншим націям. Не можна здобути справжню незалежність, не відчуваючи потреби у мові своєї держави.
1. Анатолій Погрібний. Світовий мовний досвід та українські реалії. - К., 2003. - С. 7.
2. Бурковський І. До питання про мову переважного вжитку серед людності України// Українська мова: з минулого в майбутнє. К., 1998. - С.189-192.
3. Березовенко А. Посттоталітарна динаміка і перспективи української мови // Про український правопис і проблеми мови/ Відп.ред. Лариса М.Л.З.Онишкевич. Нью Йорк-Львів, 1997. - С.124
4. Матіяш Б. Проблеми функціонування та розвитку державної мови в Україні: 90-ті роки ХХ століття//Державність української мови і мовний досвід світу. - К., 2000. - С. 273.
