Гайданка Євгеній Іванович,
старший викладач кафедри філософії та гуманітарних дисциплін
Карпатського університету імені Августина Волошина,
м. Ужгород.
ГЕНЕЗА ТА РОЗВИТОК БАГАТОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНІЙ ПОЛЬЩІ
Важливим етапом демократизації політичної системи Польщі є ґенеза політичних партій та становлення багатопартійної політичної системи. Ознакою демократичності політичної системи є політичний плюралізм, а відповідно конкуренція ідей та програм партій. Багатопартійна система була характерна для Польщі ще до початку демократичних перетворень у 80-их роках. Але “у Польщі за соціалізму багатопартійність мала суто декоративний характер” [4, с.110]. Демократичний тип багатопартійності у країні сформувався тільки із зміною виборчого законодавства та з проведенням перших частково демократичних парламентських виборів.
Тенденції процесу становлення партійної системи Польщі:
1. Передумовою становлення сучасної багатопартійної системи був історичний досвід формування громадсько-політичних рухів у період авторитаризму. Більшість сучасних партій Польщі виникають у результаті використання партійного будівництва Комітет захисту робітників та “Солідарністю”
2. Масові протестні комуністичному режиму народні заворушення (1956, 1968, 1970, 1971, 1976, та 1980-81 роки). На загальній хвилі антитоталітаризму у 1976 р. виникає Комітет захисту робітників, який поступово стає громадсько-політичною організацією захисту громадянських прав і свобод.
3. Глибока соціально-політична криза між владою і суспільством на початку 1980-их років призводить до консолідації опозиційних комунізму громадських сил у єдиний масовий громадсько-політичний рух “Солідарність”. У 1981 р. до складу “Солідарності” входить 10 млн. членів.
4. Поява на початку 80-их років нелегальних громадських організацій, які в подальшому стали основою для формування політичних партій. За ідеологічною ознакою ці організації поділяються на:
а) соціалістичні (Польська соціалістична партія);
б) соціал-демократичні (Свобода–справедливість–незалежність);
в) консервативні (Рух реальної політики);
г) націонал-демократичні (Польська політика);
д) ліберальні (“Незалежність”) [2, с.112].
5. Вирішальний вплив профспілки “Солідарність” на руйнацію авторитарного політичного режиму. По суті, “Солідарність” виконувала у політичній системі країни функції масової політичної партії. За десятиліття конфронтації з комуністами “Рух “Солідарність” у Польщі створив передумови соціально-економічного та психологічного характеру, які забезпечили перехід до посткомуністичного суспільства” [3, с.107].
6. Поява політиків-реформаторів всередині правлячих комуністичних партій. В результаті Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП) втрачає своїх партій-союзників (Об’єднана селянська партія (ОСП), Демократична партія (ДП). Вже у січні 1990 р. ПОРП оголосила про саморозпуск.
7. Після краху комунізму та перемоги опозиції, всередині “Солідарності” виникає багато політичних організацій, які прагнуть проводити автономну від керівництва партії політику. У 1990 р. зі складу “Солідарності” виокремлюються нові громадсько-політичні утворення: “Солідарність-80”, “Згода центриських сил”, “Громадський рух – демократична дія”, “Солідарність трудящих”;
8. Практично до середини 90-их років у політичному житті Польщі у сфері партійного будівництва переважає поліпартійність та різномаїття підходів до розбудови демократії в країні. Характерними рисами польського партійного плюралізму стали “егоцентричність і непримиренність окремих партій навіть у межах однієї частини політичного спектру” [4, с.124].
9. У результаті переходу країни від авторитаризму до політичного плюралізму спочатку складається багатопартійна атомізована система, яка на середину 1990-их років трансформується у бік партійної системи поміркованого плюралізму. Незважаючи на суттєві проблеми на перших етапах становлення партійної системи, новим політичним силам вдалося закріпити демократичний механізм формування уряду за допомогою безпосередньої ролі парламентських партій у політичній системі.
Еволюція партійної системи Польщі чітко прослідковується при аналізі правової основи діяльності політичних партій. Відповідно до закону про політичні партії, прийнятого в липні 1990 р., для того, щоб зареєструвати партію достатньо 15 підписів громадян та юридичної адреси. Статут та програма партії були необов’язкові. В результаті це призводить до масового виникнення партій та хаосу у політичній системі. За період 1990-1991 років зареєстровано понад 100 партій. На середину 90-их років загальна кількість політичних партій становила понад 300. Переважна більшість партій не проводила активну суспільно-політичну діяльність і відповідно їхня участь у парламентських виборах носила зазвичай формальний характер.
У червні 1997 року було прийнято новий “Закон про політичні партії”. Згідно положень цього закону для того, щоб зареєструвати політичну партію обов’язковим є підтримка не менше 1 тис. громадян, які володіють правом виборчого голосу та наявність статуту і програми партії [1, с.16]. Також було започатковано новий реєстр політичних партій, який здійснює Окружний Суд. Зміни до законодавства про політичні партії призводять до значного зменшення загальної кількості партій та виконанням партіями безпосередніх функцій політичних інститутів у політичній системі. Тому наприкінці 1990-их років у Польщі консолідується та стабілізується партійна система.
Використовуючи класифікацію партійних систем Дж. Сарторі, слід виділити наступні етапи становлення польської партійної системи:
І етап (1952–1989 роки). У комуністичній Польщі встановлюється партійна система з партією гегемоном. Із прийняттям соціалістичної Конституції у 1952 р. в Польщі кінцево закріплюється однопартійна державна влада ПОРП. Хоча в країні існували партії з організаційною автономією (ОСП, ДП), але вони являлись незмінними політичними союзниками правлячої ПОРП. Тому їхній вплив на прийняття політичних рішень в країні був повністю відсутній.
На комуністичному етапі розвитку партійної системи у Польщі були зроблені певні конституційно–нормативні зміни стосовно відходу від однопартійності. Але всі ці заходи носили виключно формальний характер. Зокрема, у 1976 році до Конституції Польщі були внесені зміни, за якими ПОРП разом з ОСП та ДП об’єднувались у Фронт національної єдності для здійснення державної політики. Реально вплив на політичну та суспільну сфери одноосібно продовжувала здійснювати ПОРП.
ІІ етап (1989–1993 роки). Для Польщі характерна атомізована багатопартійна система. З початком загальної демократизації політичної систем из Конституції вилучається стаття про визначальну та керуючу роль ПОРП (3 ст. Конституції Польської Народної Республіки 1952 року). Також вводиться положення про можливість створення альтернативних комуністам політичних партій.
У відповідності до положень закону про політичні партії 1990 року у посткомуністичній Польщі виникає більше 300 партій. За результатами перших вільних виборів до Сейму проходять 24 політичні сили (прохідний виборчий бар’єр був відсутній). Подальший розвиток політичної ситуації в Польщі підтверджує тезу про встановлення в країні атомізованої багатопартійної системи, оскільки для партійної системи характерними були такі ознаки:
- жодна з партій не володіла значним політичним впливом;
- велика кількість позасистемних опозиційних партій;
- формування нестабільного уряду на позапартійній основі;
- домінування популізму у програмах партій.
ІІІ етап (1993–2011). Функціонує партійна система поміркованого плюралізму. Нормативно–правовою основою для переходу Польщі до партійної системи поміркованого плюралізму стали закон про вибори до Сейму 1993 р. та закон про політичні партії 1997 р. А саме введення для партій та блоків відсоткового прохідного бар’єру до Сейму та ускладнення процедури реєстрації політичних партій.
Ознаки партійної системи сучасної Польщі:
- діяльність у країні декількох фінансово стабільних і конкурентоздатних партій;
- представництво у парламенті лише декількох партій (від 6 до 4 парламентських партій та блоків);
- представництво в уряді лише деяких парламентських партій (політична сила, яка здобула більшість голосів на виборах);
- відсутність позасистемної опозиції (всі впливові в суспільстві партії проходять в парламент);
- здійснення влади лівими або правими партіями (партії центру є маловпливовими). Починаючи з парламентських виборів 1993 року, праві / правоцентриські та ліві / лівоцентриські політичні сили змінюють при владі одне одного. З 2005 року реальну боротьбу за владу в країні ведуть дві політичні сили – “Право і справедливість” та “Громадянська платформа”.
Значний вплив на становлення та розвиток партійної системи посткомуністичної Польщі має тип парламентського виборчого законодавства. У червні 1991 р. приймається новий закон про вибори у парламент, відповідно якому встановлювалась пропорційна виборча система в округах. Але проблема політичної роздробленності країни залишалась актуальною.
Новий закон про вибори до Сейму, прийнятий у травні 1993 р., також базується на пропорційній основі, але вводиться прохідний бар’єр – 5% для політичних партій та 8% для виборчих блоків. Результатом зміни виборчого закону стало зменшення політичної роздробленності в країні та стимулювання до розвитку впливових масових політичних об’єднань.
У подальшому зміни до виборчого законодавства призводять до становлення у Польщі партійної системи поміркованого плюралізму. Починаючи з 2001 року, вибори до Сейму проводяться на пропорційній основі у багатомандатних виборчих округах. Територія Польщі поділена на 41 виборчий округ. У залежності від розміру округу визначається кількість депутатських мандатів. У найменшому окрузі обирається 7, а в найбільшому – 19 депутатів [5, с.43]. Розподіл депутатських мандатів проводиться між партіями, які подолали виборчий бар’єр за методикою d’Hondta. Даний метод сприяє проходженню в парламент великих політичних партій або виборчих блоків. Відповідно зменшується загальна кількість парламентських партій, що передбачає полегшення механізму формування парламентської більшості та загальну стабільність уряду.
Список використаних джерел
1. Marek Mgalsk., Waldemar Wojtask, Marek Mazur. Polskі system partyjny. – Warszawa, 2006.
2. Брониславский Е, Вачнадзе Г. Польский диалог. События в Польше глазами польских, советских, американских, английских, западногерманских и французских журналистов. / Брониславский Е, Вачнадзе Г. – Тбилиси : Ганатлеба. – 640 с.
3. Веденеева В. Алгоритмы надежды и самообман // Полис. – 1991. - №5. – С. 107-120.
4. Зеленько Г. “Навздогінна модернізація”: досвід Польщі та України. / Зеленько Галина. – К.: Критика, 2003. – 215 с.
5. Моделі політичної комунікації: політичні партії та громадянське суспільство. / Байор Пьотр, Горобчишина С., Товт М., Тищенко Ю. – К. : [Агентство "Україна"], 2010. – 148 с.
Сичова Анастасія Олександрівна,
аспірант, спец. «Політологія»,
Донецький національний університет
Кожен народ має певні стереотипні уявлення не лише про «інших», а й про самого себе. Але складність у тому, що ці автостереотипи (self-image) втілюються не в цілій культурі, а в невеликих її сегментах, соціальних стратах - своєрідних етнокультурних гетто зі своєю системою цінностей, ієрархією, «мовою». Зазвичай, таке повсякденне мислення є незв’язним, володіє лише частковою ясністю та не звільнене від протиріч, що створює перепони у процесі побудови комунікації між «чужаками» [5, с. 177] та «автохтонами» групи. Індивід сучасних суспільств (у тому числі України), як правило, володіє не постійним, а змінним менталітетом: у різні епохи та ситуаціях свого особистого й загального історичного життя в його духовному бутті можуть переважати ті чи інші тенденції. Конфігурації останніх і становлять психокультуру даного соціуму.
Природно припустити, що норми, котрі діють у різних сферах повсякденного життя, відрізняються за своєю структурою. Так, поведінка всередині родини регулюється нормами, орієнтованими на відтворення традиційно складних локальних відносин (атрибут - сімейні стосунки особи, мета - підтримка традиції, рутини). Діяльність на ринку націлена на максимізацію корисності, а атрибутом норми виступають всі суб’єкти ринку. Багатоманітні субкультури, що відповідають різним стратам суспільства, у тому числі крайнім - маргінальним або елітарним, також породжують особливі варіанти щоденного світосприйняття. Тож, належність громадян до різних соціальних страт спричиняє певну варіативність їх ціннісних пріоритетів.
Указана теорія співзвучна концепції Бурдьє, сутність якої полягає у тому, що уявлення соціального агента змінюються залежно від його габітусу як структурованої системи екстернальних, практичних схем сприйняття та оцінювання, котра засвоюється у процесі соціалізації [1, с.122]. Для того, щоб включитися в соціальні структури, їх потрібно спочатку сприйняти як заздалегідь заданий порядок речей. Габітус постає умовою соціальних можливостей, адаптуючи їх для кожної особистості в даному полі, вводячи її в систему заданих зв’язків. У процесі практичного засвоєння принципів поля особистість імітує дії інших, переймаючи параметри соціального статусу, через посередництво етосу. Тож, функція культурного патерну полягає у тому, щоб шляхом запропонування заздалегідь готових інструкцій рятувати від обтяжливих досліджень, підмінювати важкодоступні істини комфортабельними труїзмами та проблематичне само-собою-зрозумілим. Це можливо, оскільки культурний зразок забезпечує своїми рецептами типові рішення типових проблем, з якими доводиться мати справу типовим акторам.
Тому програма політичного лідера має ґрунтуватися на знанні буденного, «умінні бачити й формувати незвичайне у звичайному» [4, с.142]. Він повинен сприйматися як типовий представник середовища, оскільки пересічна людина керується припущенням, відповідно до якого її партнери по взаємодії бачать і розуміють світ так само, як вона (за феноменологічною традицією). Даний висновок виходить з позиції Морено стосовно певного розуміння відносин між людьми, котрі будуються, насамперед, спонтанно через мікровзаємодії, а не детермінуються загальною, скажімо, економічною структурою суспільства. І вже вивчення цих мікропроцесів стає основою «лікування» соціуму в цілому шляхом налагодження взаємодій у малих групах і між ними, тобто на «молекулярному рівні». Принципово те, що мікровзаємодії є спонтанними процесами притягання й відштовхування людей, їхніх симпатій і антипатій. А джерелом цієї «соціальної спонтанності» [3, с.151] виступає емоційна складова, зокрема довіра.
Враховуючи наявність регіональних відмінностей, можна говорити про хуторянську Західну Україну та більш урбанізований Схід. Звідси, у контексті запропонованої теми, маємо констатувати розбіжності у потрактуванні категорії довіри населенням обох субкультур (міської та сільської) через різноманітність її проявів до фігурантів політичного процесу. Тут спрацьовує теорія культурної антропології, згідно з якою рівень довіри до державних структур, оточуючих людей та ЗМІ в селі є вищим, ніж у місті. В Україні для сільських жителів державні структури (крім власної сільради) є чимось далеким, а довіряють тому, що в повсякденному житті стикаються з ними менше, аніж місцеві мешканці, котрі володіють значно більшою інформацією і досвідом про діяльність владної верхівки.
Те ж можна сказати і про довіру до ЗМІ. У селі не таке велике розмаїття телевізійних каналів, радіостанцій, газет, а тим більше доступу до Інтернету. Тобто ставлення до інформації є менш критичним, оскільки немає можливості порівнювати різні джерела інформації між собою. Припускається, що рівень довіри до оточуючих людей є також вищим в селі, ніж в місті. У селах спільноти є невеликими, взаємовідносини базуються на глибинних зв’язках, на знанні об’єкта довіри. І санкцією за порушення загальноприйнятих норм можуть бути загальний осуд, непрямий «остракізм». Якщо високий рівень довіри до державних структур можна пояснити нестачею інформації, то високу міжособистісну довіру, навпаки, - наявністю достатніх відомостей про тих, кому довіряють (тобто сусідам, колегам, родичам та співвітчизникам). Натомість у місті довіра є більшою мірою знеособлена і переходить в соціальну, яка будується на нормах та мережах громадської активності.
Наразі розглянемо риси, притаманні сільському етосу з подальшою їх екстраполяцією на формування довірчих відносин. У низці ознак називають наступні:
- перевага емоційного початку над раціональним, мрійливість, кордоцентризм. Українець живить себе міфами, що дозволяють не розривати стосунки емоційного спілкування (в повазі чутки, вигадані історії, усе, що дає можливість скинути з себе тягар рефлективності) та активно використовуються політиканами. Мрійливий український селянин виявляє захватницькі потенції лише тоді, коли йому допікають ззовні, за мирних умов він замикається у власній суб’єктивності. Він ладен закрити очі на всі негаразди буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано – через окремих її представників, носіїв, коли решта ігнорується. Селянам властиво оцінювати керівника за людськими, а не професійними якостями: вагомості набуває не керування голови з контори, а обов’язкове особисте спостереження за виробничими процесами, тому й вагомим резервом довіри користується той, хто «живе» проблемами місцевих жителів, орієнтується на моральний кодекс дій («головне, щоб людина була добра»).
- консервативність, традиційність, що одночасно слугують джерелом безініціативності у праці. Звідси великого значення набуває категорія «звичаєвого права», тобто такого, що базується на естетичних засадах звичаїв і органічно сприймається як обов’язкове до виконання, та вирішення стратегічних питань через збори, де кожен може висловити власну думку. Селяни не довіряють інноваційним технологіям обробки землі чи «модним» ритуалам соціалізації. Якщо прагнете стати «своїм», перш за все вивчіть звичаї та вірування цієї землі, а потім вже беріться за реформування.
- соціальний фаталізм, тобто переконаність в автоматичність історичного процесу. Звідси випливає постійний відхід до малих груп, уникнення участі у вирішенні глобальних політико-економічних питань. Формується психологія «маленького містечка», де все знайоме є добрим, а незвичне – злим. Психологія малої групи дає змогу подолати внутрішнє самовідчуження і збільшити міру самоповаги. Окрім цього, чим менша група, тим сильніший психологічний тиск вона справляє на своїх членів, тим більшим буде їхній конформізм. Здавалося б, українець через це мав би бути більшим колективістом. Але мала група не тільки потребує підвищення толерантності, але й створює своєрідний імунітет проти тиску великих груп і соціуму, частково нівелюючи почуття провини через партиципацію та ідентифікацію. Тому український селянин щодо системи абстрактних соціальних зв’язків виступає як атомізований індивід [2, с.281].
Міський менталітет містить наступні складові:
- перевага раціонального мислення над емоційним. Звідси – прагнення мінімізувати можливі ризики через здобуття найбільш повної інформації про суб’єкт майбутньої інтеракції. Довірою користуються експерти, спеціалісти широкого та вузького профілю, відомі авторитети у відповідній галузі. До кола «своїх» людей можна потрапити за рекомендацією близьких друзів/знайомих чи за допомогою широкої демонстрації прийняття існуючих «правил гри» без зайвих питань.
- поверховість зв’язків. Більшість городян довіряють собі та друзям/колегам по роботі. Третє місце у ієрархії надається родині. Навіть визнаючи українця «людиною малої групи», яка неохоче шукає спілкування в широкому загалі, слід зазначити поверхово-емоційний характер її комунікацій (віртуальні спільноти/форуми, флешмоби). Маємо справу з так званим «громадянським суспільством понад міру» (П. Штомпки), коли велика кількість суспільно-політичних рухів та організацій, займаючи аналогічну ідеологічну нішу, не здатні до взаємного діалогу один з одним і населенням та не спроможні впливати на прийняття рішень з боку владних структур.
До спільних якостей обох субкультур належать:
- інтровертивність, яка відтворює рівень невротизованості суспільства, його перевтому через отримання великої кількості надлишкової інформації [2, с. 237]. Народ у таких соціумах спокійний, терплячий, неагресивний, миролюбний: «нехай буде гречка, аби не суперечка», «терпи, душа, - в раю будеш» і т. ін. Інтровертивність зі знаком мінус переходить у пасивізм, основний принцип якого – «проживи непомітно» - означає уникання зовнішньої проблемності. Для української повсякденності інтровертивність обертається ірраціоналізмом, волюнтаризмом (пошук власної правди всупереч реальності, відчуження селянського психотипу в умовах міської культури), політичною короткозорістю, круговою порукою, корупцією та соціальним нігілізмом під маскою поміркованості та зваженості. Ірраціоналістичність підкреслено демонструє свої переваги тоді, коли народові України «дають можливість» висловлюватися публічно, знаючи, що до зізнання в чомусь дійде нескоро, якщо взагалі воно матиме місце [2, с. 241]. Зазначені ментальні особливості виявляються у повсякденних міркуваннях, типових для пересічного українця, а саме: «у такій ситуації хаосу й безвладдя важко зрозуміти, в що ж вірити», «усе так швидко змінюється (закони і посадові особи), що не зрозумієш кому вірити й на що сподіватися», «проблема сьогодення полягає в тому, що більшість людей взагалі зневірилася у всьому».
- індивідуалізм, орієнтований на спостереження за власним внутрішнім світом, емоціями, що вказує на рефлексивну основу, спрямовану, перш за все, на вузьке коло однодумців, близьких, друзів [2, с. 220]. Така чисто природна самодостатність спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього. Екстраполюючи цю характеристику на соціум, маємо справу не з єдиним медіумом інтеракції й комунікації, а таким, що складається з безлічі ворогуючих мікрогруп. А стратегія поведінки виявляється досить простою – відчуження від інших з переходом до самозамкненості, коли людина існує, насамперед, у світі особистих переживань, виявляючи активність лише в екстремальних моментах. Хворобливий страх перед зовнішнім спонукає українця не розкривати свої таємниці навіть перед найліпшими знайомими. Адже їхній внутрішній світ тотожний його власному і є таким же вразливим, а тому довірятись небезпечно. Ще одна характеристика українського індивідуалізму – це поєднання антидержавності (тобто несприйняття владних інститутів у статусі органічної константи політичного простору) та патерналізму (схвалення держави у ролі опікуна, що розподіляє соціальні пакети), що у кінцевому підсумку виливається у наступні тактики дії: двомислення (публічне vs приватне), примирення з дійсністю, клієнталізм, іноді мітингування або страйки.
Враховуючи вище згадані риси, не викликає здивування розподіл довірчого потенціалу між суспільно-державними інститутами. Найбільшою довірою, після власної персони та вузького кола родини, серед неполітичних структур в усіх регіонах користується інститут церкви (на Галичині відсоток її прибічників склав 72,6% громадян). Також українці довіряють збройним силам (найбільше в Донбасі - 61,7%), системі освіти та вітчизняним ЗМІ. Пояснюється це тим, що обидва зазначені вище інститути армії та церкви відносяться до найбільш консервативних з існуючих у соціумі структур, які пручаються модернізації. А втрата/ослаблення ідентичностей в умовах перехідного етапу (котра масштабно втілюється у повсякденності звичайних громадян) змушує людей шукати їм заміну. І найчастіше це «святе місце» займають інститути, котрі символізують стабільність й зв’язок з традицією.
Список літератури
1. Бурдье П. Социология политики. – М., 1993. – 336 с.
2. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. – К.: Либідь, 2001. – 334 с.
3. Пипич А. и О. Социальные круги в свете концепции социального опосредования//Социология: теория, методы, маркетинг. – 2008. - №4. – с.148-165
4. Ходоривская Н. Ситуационные негативы повседневности и адаптивные ресурсы человека//Социология: теория, методы, маркетинг. – 2004. – №4. – с. 140-157.
5. Шютц А. Чужак: социально-психологический очерк//РЖ. – Сер.11. – Социология. – 1998. - №3. – с.177-193
